За ці дні кожному з нас довелося багато чого пережити. Новости Сватово

Ти живеш у мирному місті і радієш від того, що до нього - твого рідненького Сватового, не прийшла "Русская весна" і все добре: все працює, діти ходять до садочків і шкіл, пенсіонери отримують пенсію, ти ходиш на роботу, тобі платять зарплату - все чудово. Після того як у нашій та Донецькій областях незрозуміла і неоголошена війна, яку назвали АТО, триває вже більше року, ти звик і до військових, і до того, що їх дислокація у нашій місцевості не забганка міської чи районної ради, і до того, що іноді ти з ними спілкуєшся, і вони нічим не гріші від нас, деякі навіть кращі за наших місцевих людей і т.д. і т.п.

А у четвер увечері ти дивишся новини і чуєш, ніби хто феєрверк пускає, а потім ти прислухуєшся і розумієш, що ніхрєна це не феєрверк!

Ти вибігаєш з житла і розумієш, шо почалася справжня ж...а, і що це не війна, а горять боєприпаси.

Разом з родичами ти сидиш у кімнаті на дивані, по телевізору йдуть якісь новини, потім якісь передачі, потім ще щось, а ти сидиш і подумки повторюєш "Отче наш", бо інших молитв не знаєш... Тебе підкидає на дивані від жаливих вибухів і ти ні про що не думаєш, взагалі...

Потім після 11-ї вечора у тебе вимикають світло і ти навпомацки, підсвічуючи телефоном, йдеш разом з ріднею у хату типу спати.... Та який там сон! Ти сидиш чи лежиш на дивані і намагаєшся зв"язатися бодай з ким із колег, друзів, рідних, які живуть на кварталі і взагалі у тому районі, бо увесь отой "феєрверк" стріляє на об"їздній дорозі і до житлових будинків відстань для військових снарядів просто пльова - раз і, не доведи Господи, чийсь будинок перетворився на чорну пляму!

Від вибухів у тебе здригається хата, а ти живеш не так вже й близько від тих складів, але стіни твої хитає так, що серце становиться... Одна мить... Ти дивишся у вікно і на твою вулицю летить щось червоне з хвостиком, ти думаєш, що це уламок, але страшно до одурі, бо він враження, що впаде зараз біля твого будинку, у тебе просто шок!... Цієї миті цей червоний вогник падає на сусідню вулицю і від його прямого попадання вщент згоряє будинок. У тебе трусить все, що можно - хату, руки, ноги, все тіло, тобі холодно і ти не можеш говорити. У пітьмі ти натягуєш на себе якісь штани, теплу кофту, хвилин п"ять шукаєш теплі шкарпетки, мотаєш на голову шарф, взуваєш шльопаці і витягуєш з шафи кота, який заховався тільки-но почало гупати, і заснув. Ти йдеш разом з ним і родичами у погріб, сидиш там більше години, замотаний у коври, ковдри і ще щось, і знову повторюєш слова "Отче наш", які знаєш... Страшно...

Після другої ночі ти повертаєшся до хати, батько обходить двір і перевіряє вікна - дивом і завдяки Господу все вціліло, відкрило лише ворота гаража, але то вже не важно. Ти намагаєшся хоча б трохи подрімати, бо вранці треба йти на роботу, але сну нема. О пів на третю твою хату разом з тобою підкидає від шаленого вибуху, і знову ти пригадуєш молитву... До ранку вроді трохи вщухає, ти починаєш дрімати. О шостій ти знову намагаєшся хоча б комусь додзвонитися - марно. Вже після 7-ї ти на роботі. Відкриваєш кабінети, а там у обох вибиті вікна, ти прибираєш разом з іншими. Потім тебе ставлять видавати постраждалим землякам плівку ПВХ, штапики та цвяхи, аби вони забили вікна, бо ні світла, ні газу, а холодина, та ще й мороз на ніч. Ти увесь день на ногах, потім увечері ти разом з іншими складаєш інформацію про своїх постраждалих земляків, ти з іншими колегами чергуєш на роботі до 6-ї ранку, ти дві доби не спав... Але радієш, що живий.

У неділю увечері тобі дзвонить знайома і заявляє, що вона була за Рибалка, а тепер не за Рибалка, бо усі оці вибухи, то все його вина. У тебе округляються очі, у голові проноситься мільйон думок, але немає сил на це щось відповісти, ти просто говориш, що зателефонуєш завтра вранці. Ти розумієш, що у людей шок і все інше.

Ти сам у шоці, але не від того, що тобі сказали і говорили, і продовжують говорити. Ти в шоці від того, що у твоєму місті є багато "сволочей", які приходили до міської ради, дивилися мені у очі, брали плівку ПВХ для того, аби оббити вікна, а потім йшли на квартал і там її продавали (!!!) тим, кому вона була дійсно потрібна... Я в шоці від того, що сватівчани йшли у травні минулого року на отой триклятий типа референдум, або їхали у якесь місто недалеко від Сватового, щоб взяти участь у ньому там, вони кликали на допомогу Росію і Путіна, вони бажали крові нашим солдатам, деякі представники бажали смерті особисто мені і моїм друзям...

Та якби не ваші заклики і не ваше бажання "Русского мира", ніяких би складів у нашій місцевості не було!!! Ви звикли шукати винних у будь кому, окрім вас самих...

Я могла б ще довго щось розповідати, але не хочу. Не хочу, щоб ви опплювали мене тут мільйон разів... Хочу, щоб ви хоч інколи починали думати, навчилися співчувати і бодай трохи цікавитися законодавством тієї держави, у якій живете.

Ольга Яцина, працює в ГКП "РИСГС "Голос громады"

Порекомендовать эту статью своим друзьям:

Еще новости:

За ці дні кожному з нас довелося багато чого пережити

За ці дні кожному з нас довелося багато чого пережити фото:

Сватівський районний відділ філії Державної установи «Центр пробації» в Луганській області інформує мешканців про свою діяльність

Долучилися до флешмобу Центру пробації "СТОП НАРКОТИК_КОЛЬОРИ ЖИТТЯ"

Чистота в місті – спільна справа усіх його жителів!

Здорове тіло – продукт здорового розуму

Спільна нарада Сватівського РВ філії ДУ «Центр пробації» в Луганській області та Сватівського ВП ГУНП в Луганській області.