СВАТОВО



Сватово - общественно-информационный портал города

Международная Ассоциация сайтов городов

 

поветнутись на головну сторінку сайту



Вірш Шевченка, Сон



Архітектура

Здоров'я

Новини

Історія Сватове

Природа

Статті

Форум

Фото Сватове

Чат

 

Вірш Шевченка, Сон

(Комедія)

Фото - портрет Тараса Григоровича Шевченка У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазури в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: «Нехай, каже,
Може, так і треба».
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята і старчата —
Адамові діти!
І той... і той… а що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудної жалкуєте!
Їй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п'ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п'яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у раї.
Усюди божа благодать —
І в серці і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То, хоч коти гармати.
І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,

Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихосумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм»
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер вів,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю нсмає!
Ніхто його не додбав
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш?
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш.
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надіто! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина — голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались.
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп'ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла —
Своє товариство — ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти!
Нехай чорніє, червоніє,
Полум'ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті:
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й невороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита слізьми, кров'ю.
То я одпочину
Одпочину...

Аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею... Подивлюся...
О люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш?
Під землею? Ні, вже, мабуть,

Я не заховаюсь
І на небі!.. За що ж кара.
За що мені муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили
І галичі силу
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь.
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мерці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? Те знав...
Вседержитель... а може, ще
Й він недобачав.

Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний,
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце —
Вік не прохолоне !

А де яс твої думи, рожевії квіти.
Доглядані, смілі, викохані діти?
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорніє.
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Муштруються... Далі гляну:

У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє,
Над ним хмарою чорнів
Туман тяжкий... Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося... Огонь огнем
Кругом запалало,—
Аж злякавсь я... «Ура! Ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді?
Що горите?» — «Зкой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам изволит
Сегодня гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Вон видишь — палати».

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
„3 України”.— «Так як же ти
Й говорить не вмиєш
По-здешнему?» — «Ба ні. кажу,
Говорить умію,
Та не хочу».— «Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу: коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввести тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны,—
Не поскупись полтинкою»…
Цур тобі, мерзенний
Каламарю...і зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от до рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи: аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив т у п о р и л и м
Твоїм віршомазам .
Ото дурний! а ще й битий!
На квиток повірив
Москалеві. От і читай.
І йми ти їм вірні
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться»
Щоб то ближче стати
Коло самих; може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тільки
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без'язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля між птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох походжали,
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли -
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
То давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити,
Та верещать; та як ревнуть:
«Ґуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура!.. а, а, аї»
Зареготався я та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тільки де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку -
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво... отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця ,
Мов та швайка загострена,—
Аж чудно дивиться.
І дзиґарі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита ".
Кінь басує,— от-от річку,
От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому вторая.
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той п е р ви й, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая — доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю...
А тим часом — тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на, лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О боже наш милосердий!
О царю поганий;
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями ;
Поставив столицю
На Їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах.— Царю! Царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою!
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі —
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:
„І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!”
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!..
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний

Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати
Та підписувать — та драти
І з батька і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П'явки! п'явки! може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу.
Старшина пузата
Стоїть рядом: сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве, ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних -
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тільки застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде.
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне,—
Я перелякався,
Та й прокинувсь...
Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тільки
Сниться юродивим
Та п'яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє; розказав вам,
А те, що приснилось.


 

 

Дати життя і творчості Т. Г. Шевченка

 

Вірш Шевченко, "Думка"

Вірш Шевченко, Думка 2

Вірші Шевченко, Думка 3

Вірш Шевченко, Думка 4

На вічну пам'ять Котляревському

Думи мої, думи мої

Перебендя

Тополя

До Основ'яненка

Іван підкова

Н. Маркевичу

Вітер з гаєм розмовляє

Вірш Шевченка, Гамалія

Вірш Шевченка, Сова

Вірш Шевченко, Сон

У неділю не гуляла

Заворожи мені, волхве

Вірш Шевченка, Гоголю

Не завидуй багатому

Не женися на багатій

Вірші Шевченко, Єретик

Вірш Шевченко, Наймичка

Вірші Шевченко, Кавказ

І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє

Вірші Шевченка, Холодний яр

Вірш Шевченка, Маленькій Мар'яні

Минають дні, минають ночі

Вірш Шевченка, Три літа

Вірші Шевченка, Заповіт

Вірш Лілея

Вірші Русалка

Вірші Шевченко, В казематі

Вірші Шевченко, Думи мої, думи мої

Поема 'Княжна', (уривки)

Не гріє сонце на чужині

Вірші Шевченко, Сон

Вірші Шевченко, Полякам

Один у другого питаєм

Самому чудно, а де ж дітись?

Ой стрічечка до стрічечки

Вірш Шевченко, Хустина

Вірші Шевченко, А. О. Козачковському

Вірші Шевченко, то так і я тепер пишу

А нумо знову віршувать

Вірш Шевченка, У Бога за дверима лежала сокира

Вірші Шевченка, Ой гляну я, подивлюся

Та не дай Господи нікому

Вірш Шевченка, Царі (уривки)

Вірші Шевченка, Добро, у кого є господа

Ну що б, здавалося, слова

Мов за подушне, отступили

Вірші Шевченка, Якби зустрілися ми знову

Вірш Шевченка, Пророк

Вірші Шевченка, Сичі

Вірш Шевченка, І небо невмите, і заспані хвилі

Вірші Шевченка, І виріс я на чужині

Не для людей, тієї слави

Коло гаю, в чистім полі

Якби мені черевики

Вірші Шевченка, І багата я

Вірш Шевченка, Полюбилася я

Породила мене мати

Ой виострю товариша

По вулиці вітер віє

Ой сяду я під хатою

Вірші Шевченка, Закувала зозуленька

Ой не п'ються пива - меди

Вірш Шевченка, У тієї Катерини

Ой пішла я у яр за водою

Не так тії вороги

Вірші Шевченка, ой люлі, люлі, моя дитино

Вірш Шевченка, ой чого ти почорніло

Туман, туман долиною

У неділеньку у святую

У неділеньку та ранесенько

Вірш Шевченка, Утоптала стежечку

І широкую долину

На вгороді коло броду

Не хочу я женитися

Вірш Шевченко, Чума

Вірш Шевченко, І знов мені не привезла

Вірші Шевченка, в неволі в самоті немає

Вірш Шевченко, Ой умер старий батько

Вірші Шевченка, Неначе степом Чумаки

Вірш Шевченко, За сонцем хмаронька пливе

Вірші Шевченка, Не додому вночі йдучи

Вірші Шевченко, Як маю я журитися

На що мені женитися?

Вірш Шевченка, Заросли шляхи тернами

Зацвіла в долині

Вірші Шевченка, У нашім раї на землі

На великдень на соломі

Було, роблю що, чи гуляю

Буває іноді старий

Вірші Шевченко, Хіба самому написать

Дурні та гордії ми люди

Вірші Шевченка, І золотої й дорогої

Вірш Шевченко, Ми в купочці колись росли

Готово! Парус розпустили

Вірш Шевченка, Ми восени такі похожі

Лічу в неволі дні і ночі

Лічу в неволі дні і ночі 2

Ми заспівали, розійшлись

Не молилася за мене

Мені здається я не знаю

Вірші Шевченка, Якби ви знали, паничі

Вірш Шевченко, Буває, в неволі іноді згадаю

Вірш Шевченка, І станом гнучим і красою

Огні горять, музика грає

Чи то недоля та неволя

На батька бісового я трачу

І досі сниться: під горою

Мій Боже милий, знову лихо

Юродивий

Вірші Шевченко, Доля

Вірші Шевченка, Муза

Вірш Шевченка, Слава

Вірші Шевченка, Сон

Я не нездужаю, нівроку

Вірші Шевченка, Подражаніє 11 псалму

Марку Вовчку

Ісаія глава 35

Така, як ти, колись лілея

Федору Івановичу Черненку

Вірші Шевченко, Сестрі

Вірш Шевченко, Колись дурною головою

Во Іудеї во дні они

Вірші Шевченко, Подражаніє

Ой діброво — темний гаю!

Вірш Шевченко, Молитва

Колись-то ще, во время оно

Вірші Шевченко, Плач Ярославни

З передсвіта до вечора

Над Дніпровою сагою

Вірші Шевченко, Росли у купочці, зросли

Вірш Шевченко, Світе ясний! Світе тихий!

І Архімед, і Галілей

Поставлю хату і кімнату

Вірші Шевченко, Не нарікаю я на Бога

Вірш Шевченко, Минули літа молодії

І тут, і всюди — скрізь погано

Якби з ким сісти хліба з'їсти

Вірші Шевченко, Тече вода з-під явора

Вірш Шевченко, Якось-то йдучи уночі

Бували войни й військовії свари

Зійшлись, побрались, поєднались

 

 



 

Вірші Шевченка

 

 

Пропонуємо ще декілька віршів про природу та Стихи о весне     Вірші     Вірші дітей     Діти і поезія    Стихи Плещеев А.Н.     Стихи Фет А.А.      Вірші Миколи Уманця

 

 

обсудити на форумі                перейти на сторінку "статті"                Новини              Об'яви

 

поветнутись на головну сторінку сайту

  Статистика сайта
Авторское право © 2007 - 2014 Ширков Андрей Алексеевич - Все права защищены. Копирование материалов разрешено только с видимой ссылкой на источник: http://svatovo.ws/