СВАТОВО



Сватово - общественно-информационный портал города

Международная Ассоциация сайтов городов

 

вернуться на главную страницу сайта








Стихи Николая Уманца



Почесні жінки Сватове

Фото Сватово

Форум

Новости

Статьи

История

Природа

Архитектура

Чат

Фото природи


Стихи Фет А.А.

Стихи Светланы Сирены

Наш земляк, ветеран Великой Отечественной войны и Труда, поэт, литератор, драматург житель г. Сватово

Уманец Николай Павлович

     Збірка віршів Миколи Уманця - це душевна сповідь автора у віршованій формі. В збірку увійшли вірші, написані на протязі багаторічної творчої праці на теми: дорогами війни, материнська доля, любов до Вітчизни та людей праці, закоханість в природу рідного краю. Вірші Миколи Уманця це вірші про природу, про життя.


 

Вірші



Одягаймо землю, люди!

П. Тичині
Одягаймо Землю, люди,
Щоб вбрання було красиве —
Хай ростуть нові споруди
І буяють хлібні ниви.
Красень колос у цвітінні
Придає снаги до праці ...
Голубій же, небо синє,
Усміхайся, зоре, пранці.
Щоб Земля була одвічно
Наймудріша в мирнім злеті
І мелодії ліричні
Виграваймо ж на кларнеті.
Одягаймо Землю, люди,
Хай вбрання її рясніше!
Та й у кожного у грудях
Буде серце найдобріше.

Доню моя

Чим вона тобі не догодила?
Чом вона тобі чужою стала?
У дитинстві ти' ж її любила
1, як рідну матір, цілувала.
Ти була їй за свою дитину, —
Хоч вона тебе не спородила, —
І, як рідна, кожную крихтину
Всій малечі порівну ділила.
Чом оту хустину ти забула,
Що вона тобі зняла із себе, —
Й на каштанні кучері напнула,
Щоб голівка не замерзла в тебе.
Доброму вона тебе навчала,
І не раз, пускаючи сльозину,
В путь-дорогу з жалем проводжала
Рідну серцю лагідну дитину,
Так літа минали за літами,
Білим димом покривались скроні ...
В шумне місто, сповнене вогнями,
Восени ми прибули до доні
Де поділась усмішка дитята,
Б поцілунках радісне вітання,
Т слова веселі та гарячі,
Що колись лилися на прощання?

Твоє серце

Де не буваю і що не бачу —
Днями й ночами не маю спокою,
Та все ж серце твоє гаряче
Степом донецьким іде зі мною.
Поруч у ліжко за північ ляже,
А як зоря принесе світання,
Серце твоє мені знов підкаже,
Що є на світі вірне чекання,
Вийду у степ — навкруги терикони
У самотині мене вітають.
Тишу ранкову будять вагони
І невідомо куди пролітають.
Звідки вони, — я себе питаю,
Може, вони зустрічались з тобою?
Серце твоє у думках обіймаю
Й степом донецьким несу з собою

Не зсудилося

Громом прогуркотіли
Літа за літами,
А ми — посивіли
І стали дідами.
В зіницях і досі
Дитинство голе
І зерня з колосся,
Що гойдало поле.
Кохатися не зсудилося,
Та що й казати!
Війна спломенілася —
Вирушили в солдати- .
Багряними стежинами
Повернулися з бою,
Як годиться—одружилися—
З дівчиною, чи вдовою. .
На братські могили
З невірою розлуки
У свята ходили
І з ними — онуки.
Вони не зсивіли,
Безвусі, з роками,
І, мабуть, раділи б,
Що стали б дідами!

Ветеран

На твоїх скронях сивина
І зморшки врізані в чоло —
То слід лишила свій війна,
Що причинила людству зло.
По них вітає юнь тебе,
Походів грізних ветеран,
Ти ж не вип'ячуеш себе,
Не скаржишся на болі ран.
До праці мааєш ти любов.
А сам в похилому вже віці -
По східцях важко ... Все ж зійшов
По сигарети до крамниці.
Питаєш в земляків своїх.
А чи без черги можна взяти?
В дубльонці й перстнях золотих
Гримнув юнак: «Не відпускати!»
І тут ти з болем пригадав
Махру найвищого гатунку,
Як після бою взводний дав
На всіх останню самокрутку.
В автобусі .., Болить спина!
А ти, на милицю зіпершись,
Почіув, як із бабусь одна
Вступила місце тобі перша!
-- Дивлюсь на вас, а мій десь там
Та й вас все меншає в колоні. ...
Сльоза туманить зір очам, —
В них бачу двадцять мільйонів
А час іде — то плин років ...
Не вкрити душу сивиною
Однополчан, фронтовиків,
Вкарбованих в віки війною!

Осіннє

Ти проходиш золотою стежкою,
Русокоса, вічно молода,
І неначе по канві мережкою,
Візерунки залиша хода.
А крізь хмари темнокрилі з просині
Сонечко веселе виплива,
І під ними щедрий вісник осені
Русі твої коси обвіва.
З листя розгулялася метелиця,
Пронеслися клином журавлі ...
І пухнаста ковдра всюди стелиться
Золотистим шовком по землі.
Ти ідеш в життя прямою стежкою,
Осяйна, грайлива, молода,
І неначе по канві мережкою,
Візерунки залиша хода,

У полі

Сонце лягало спати
На вусате колосся
Зарожевіло у матері
Посивіле волосся.
Заіскрилось в зіницях
Молодість пригадала,
Як снопи із пшениці
Перевеслом в'язала.
А як сонце заснуло
На пшеничному полі -
Знову мати відчула
Біль жіночої долі.

Як пахне яблуко

Як пахне яблуко в морози
І навіває літню днину, —
Дароване тобою в грози,
Куштоване у хуртовину.
Воно запліднене землею,
Страшними зливами омито,
Мов розмальоване зорею —
Рум'яном ніжності покрите.
Руками пещене людини
У спеку, буревій і грози ...
Смачне, з родючої зернини
Як пахне яблуко в морози!

Нічний візник

А. Бучмі
Минає день, За роком рік ...
Та я коня не зупиняю ...
Ним віз мене нічний візник
З дитинства в половінь безкраю.
І на коні, мов на човні,
Крізь, бурю плив — в природне лоно
Коня візник нарік мені.
Кому ж нарік він фаетона?
Свій фаетон віддав він тим, —
Хоч розлучатись було важко –
Талановитим, молодим,
У кого трьох баских упряжка!

Все не так

Заховали мого сусіда
В білосніжну зимову днину.
Заховали батька і діда
У промерзлу сумну домовину.
Заховали знатну людину,
Проводжали ж бо друзі й недрузі –
Ті, які перед ним гнули спину –
По заслузі й не позаслузі
У вінки одягли могилу,
Що впирались в небесні шати…
І швиденько в автобуси сіли
І поїхали поминати.
В той же день стареньку ховали,
Що жила в самоті без діда –
Над труною троє стояло…
Все не так як в мого сусіда!

У зимовий вечір

Якось у зимовій вечір,
В непроглядну хуртовину
Витягала мати з печі
Зарум’янену хлібину.
Потім піднесла до столу,
На рушник її поклала,
Із Любов’ю як ніколи,
Гаряче поцілувала.
В найщасливішу хвилину
Навіть змовкла хуртовина –
Бо була ота хлібина
Першим заробітком сина.

Добро

Від матусі я чув в дитинстві,
Що в капусті мене знайшли.
А у метриці — крони між листями
Яблуневим полоном цвіли.
А коли став ходити до школи,
І прийшла до книжок, снага —
То й дізнався: капуста у долі .
Десь по осені вистига.
Найвірніше — життя найвперше
Мені иенчине серце дало,
Щоб я був справедливим, сердечним
Й на добро перековував зло!

Зустріч

Я тебе загубив.
Бо не був я таким,
Як інші ...
Твого серця тепло
Я у серці своєму
' Зберіг.,
Пролетіли літа,
Я сиджу і читаю
Знов вірші,
Ти така молода,
А за вікнами —
Сніг!
Над тобою пливе.
Сизий дим від
Моєї цигарки.
Як безжалісно я
Все палю і палю, і палю
За вікном гомонить
Свідок юності,
Рідний наш Харків,
Я тебе, як його,
До нестями, кохана,
Люблю!
Я тебе загубив …

Не запізнились

Ми запізнилися в житті,
Омило пас життєве море,
Були 1 радощі, і горе,
Були і помисли святі.
Духовну берегли красу,
НЕ зупинялися в дорозі.
Були і хмари, зливи й грози,
Та в серці сонце я несу.
Все ж непогано, що зустрілись,
То й мусимо не жалкувати,
Я батько, а ти гарна мати —
Виходить, що не запізнились!

Сивина

Ти не лякайся сивини —
Вона жива, вона не сніг,
В ній стільки сонця і весни
Для тебе, мила, я зберіг!
Забудемо ж про пізній час,
Нас кличуть зоряні путі.
Хай стане сивина для нас
Яскравим спогадом в житті!.

Троянди

Юлії Солнцевій
Молодиця уплітала в носи
Дві троянди ніжні та вогнисті,
На яких ще світанкові роси
Залишили краплі чисті-чисті.
Згодом полотно взяла селянське,
Виткане пошерхлими руками,
Щоб щасливі будні яресянські
Зберегти у пам'яті з роками.
І трояндам квітнути на ньому,
Хоч зсивіють коси смолянисті,
І, як згадка у житті бучному,
Не померкнуть їх вогні барвисті.
На екранах бачимо живими
Ті троянди з срібною росою.
І Довженка у сназі між ними
Вічного, з душею молодою.

Вітчим

Б. Корлякову
Я дивлюся на кучері сина
І пригадую юність свою;
Як в атаку я йшов на машині,
Як мужнів у жорстокім бою.
Лиш минули буремнії роки,
Тоді вперше зустрівся я з ним,
І гадав: буде сумом глибоким
В серці слово холодне — «вітчим»!
Я гадав, не забуду ніколи,
Ту образу в лихий сніговій,
Як я з ним повертався із школи
і почув від сусідів: «Не твій».
Не сказав я нікому і слова.
Біль в душі назавжди переміг,
Тому батьківські теплі розмови
Назавжди син у серці зберіг.
Це відчув я в щасливу хвилину,
Щось вологе пройшло по щоці,
Ян зустрів я веселого сина
З атестатом в кремезній руці.
І щодня тепер в пору обідню
Звуки дужі мотора ловлю,
За кермом його юну, привітну
Я усмішку безмірно люблю
Скільки в ній до життя є любові,
Тій любові немає межі,
Возить з друзями він на будові
Самоскидом своїм вантажі.
Щоб літав вічно голуб в зеніті,
Щоб зеніт був па вік голубим,
Щоб ніколи ніхто в цілім світі
Не промовив холодне «вітчим»

Вірю я

Галині Пліско — авторці книги
«Матері молодогвардійців»- присвячую:

Що з тобою? Зажурилась, Галю,
Русі кудрі звисли на чоло.
У зіницях чорний слід печалі,
Зникло в них чаруюче тепло.
Де твоя струнка жіноча вдача,
Усмішка приємна на вустах?
Так здається ~ начебто ти плачеш —
Тільки сліз не видко на очах —
То незримо серце твоє стогне
Біля плит, де квітне буйноцвіт,
Де старенька мати з Краснодона,
Мов в світлицю, увійшла в граніт.
Увійшла вона туди навічно —
Жити щоб біля своїх дітей —
Молодогвардійців героїчних,
Що упали в герці за людей.
Хай же вічно голубіють шати,
Дітям щоб у спокої рости ...
Вірю я: щаслива твоя мати,
Бо у неї є сердечна Ти.

Я в строю

Ідуть на мітинг ветерани
Тієї грізної війни.
Хоч цілу ніч боліли рани,
А все ж ідуть, ідуть вони.
Мене ж бо зупинили ноги —
У них такий нестерпний біль!
Та все ж на серці. Перемога —
Оркестри, квіти звідусіль!
Знов в згадці фронтові дороги
Які ж вони тяжкі були!
Їх торували мої ноги
І до кінця - не підвели.
Німіє біль той неустанний, —
Підвівся з лави і стою ... -
О, мої друзі — ветерани,
Я теж із вами- Я—з строю!

Яблуневій вінок

Великий письменник
М. Коцюбинський дуже любив природу,
особливо цвітіння яблуневих садів.

З яблуневих квіток
На могилі твоїй
Розквітає вінок
У красі весняній,
Він цвітіння рясне
За літа не згубив,
Яблуневим вогнем
Він тебе обігрів.
Хто його надіслав •
У хвилини журні,
Хто до тебе проклав
Ці стежини ясні?
Сяйво зоряних літ
Ти народу віддав —
Тому яблуні цвіт
У вінку не зів'яв.

Сльози

Пролиті сльози матерів.
Коли б Вас у єдине злити —
Без океанів і морів
Змогли б Ви Всесвіт затопити.

Рідній матері

Про матерів написано немало
Про серця вдачу і душі тепло,
Але про тебе, моя рідна мамо,
У пресі і рядочка не було,
Не гнівайся, така вже в тебе доля —
Про всіх же не напишеш матерів.
Ти все життя подарувала школі:
Кохання, вроду, солов'їний спів.
А як велике місто засипало,
Схилялася над зошитами ти...
Ти ще не знала, чий з них генерала,
А чий робітника, що піде у світи.
Для всіх була ти, наче рідна мати.
Як і мені. фантасту й пустуну,,.
Ти не сплакнула, ні. як заревли гармати,
Коли я йшов від тебе на війну.
Мені па фронт ти у листах писала;
— Безстрашним будь в жорстокому бою.
В них моє серце завжди відчувало
Ласкаву ніжність і любов твою.
Де б я не був, я завжди був з тобою,
Супутнице, наставнице моя.
Я був солдатом армії героїв.
Хоч і Героя не одержав я,
Про матерів написано немило,
Про серця вдачу І душі тепло.
Але про тебе, моя рідна мамо,
У, пресі і рядочка не було.

Акація

Повалилась на землю акація
1 нема співчуття до неї —
Для майбутньої каналізації
Екскаватор риє траншею.
Повалив він і далі поїхав,
Лише болісно листя тремтіло...
І навколо все цвітом дихало,
А у мене в душі замертвіло!

Піала

Подарував мені піалу
У ті суворі дні війни
Веселий Сарамсак Джималов -
Однополчанин з Фергани.
Я ж після бою на привалі
Із вишняка та різних трав
Не з котелка, а із піали
Чайок солдатський попивав.
Він був смачніше всіх напоїв -
В його я відчував теллі
Незгасність дружби фронтової
Й любов до рідної землі.
Років минуло вже немало,
Як ми по братськи розійшлись.
О де ти. Сарамсак Джималов,
Тебе гукаю — озовись!
Є в мене Дім, привітна зала,
Шумлять край вікон ясени,
На місці кришталю — піала
Чекає гостя з Фергани…

На вишнях

На вишнях листя пожовтіло... ,
Чому ж воно не опада?
Чому журливою й безсилою
Зробилась осеніі хода?
Все ж осокори та тополі
Вона зуміла роздягти,
І на асфальтовім роздоллі
Срібло і злото розмести
А все ж таки старенькі люди
В прикмети вірять недарма:
На вишнях... Значить, буде
В завіях лютою зима!

Я прийду

— Я прийду, як груша зацвіте,
Усміхнулась сонячно Надія...
Вдалині лежав завмерлий степ,
І кружляла снігова завія.
А весною груша зацвіла,
Як ніколи — щедрим буйноцвітом,
Я чекав.., Надія не прийшла...
Все ж зустрітись довелося літом;
Гомоніли і про се. й про те, .
І про скроні в сніговій завії...
— Ну, а груша не для нас цвіте, -
Журно усміхнулася Надія.

Доброта

Шукала пташка теплоти,
Хотіла обігріться...
Упала пташка з висоти.
Мороз скував їй крильця,
А по дорозі діти йшли,
Біліло все навколо,
Із снігу пташку підняли
І принесли до школи.
В куточку збилась, дітвора,
В очах вогонь іскрився...
Немеркнучий вогонь добра
Ліг на пташині крильця.
І тут же схлипнуло дівча —
Мале мов горошина.
Й на пташку з синіх оченят
Скотилася росинка.
Вона жагучою була
І лід весь розтопила -..
То й стрепенулось від тепла
В ту мить пташине тіло.
А коли пташка ожила,
Тоді ми додивились.
Що в клас людина увійшла..
і вчителька знітилась.
— УРОК уроком доброти
Хай буде для вас, діти! —
Сказав, збираючись іти.
Інспектор наросвіти.

З думами кобзаря

Мені тринадцятий минало,
Як батько «Кобзаря* купив.
До ранку вся сім'я вдихала
Красу шевченкових рядків.
Лиш небо синє заіскрила
Рожевим сяєвом зоря.
Нас мати в школу спорядила
Й сховала в скриню «Кобзаря».
А я за партою у школі
Сидів І думав про одне:
Про тих ягнят, що пас він в полі,
І про життя його сумне.
І гнівом серце обливалось,
Я кляв панів, я клив царя,
А ввечері ми знов читали
Великі думи Кобзаря.

II

Жили ми мирною сім'єю
У вольній здруженій сім'ї...
Та раптом ворог над землею
Розправив пазури свої.
Безвусим я ішов солдатом
На фронт у той пекельний час,
Тоді мені сказали мати:
«З тобою піде і Тарас!»
Із скрині «Кобзаря» дістала
І пригорнула до грудей...
І МИ ПІШЛИ І ВІДСТОЯЛИ
Безсмертя ленінських ідей.

ІІІ

Йому тринадцятий минає,
Він ходить вже у шостий клас,
Неволі і журби не знає
Мій синьоокий син Тарас.
Він до ягнят іде у поле.
У нього мрії трударя...
А вечорами, після школи,
В бабусі просить «Кобзаря»,
і дістає старенька з скрині
Ті думи, що в серцях, живуть
Сідає вечір... Небо синє.
«Хрущі над вишнями гудуть».

На світанні

З циклу віршів про О. П.Довженка
В кволому серці тліє жарина.
Пульсу повільне биття...
До телефону кличе дружина —
Подруга вірна життя.
Ні, ще не час, ще зарано вмирати —
Мозок думки сплітає,
А за вікном оксамитові шати
Говорить Каховка. Світає.
Лізуть у небо новобудови,
Гримлять трудові години...
Скільки життя, скільки любові
В хворому серці людини
Рипнула рама...
Свіжість б'є в груди...
Ідуть екскаватори, краять озера.
«Поему про море» — пишу вам, люди,
Вам, будівникам нової ери!
Про вас нехай знає вся земна куля,
Про велич вашу, а не моє горе...
Я здоровий! Не хвилюйся, Юля,
І щасливий. Синіє Каховське море!

Зоря

Вийшов з хати... Пішов по росі
На побачення із зорею,
Щоб розмову повести з нею.
Уклонився її красі,
То була одна з творчих вершин,
Що зоря розмовляти спроможна.
Цій легенді не вірив кожний.
Тільки вірив замріяний він.
Чоловік із душею творця
Мав таку величезну силу,
Що зоря забалакать зуміла,
Вклавши голос у чесні серця

Земля

Там, де Псьол
Грайливими потоками
Лагідно торкається землі,
Йшла людина л думами глибокими
В полотняних штанях і брилі.
Йшла босоніж
Навпростець, не стежкою.
У роздолах гахли чебреці,
На сорочці, по канві мережкою -
Сонце гаптувало воронці.
Йшла людина.
Потім зупинилася
І дивилась довго на поля...
От тоді в Довженка й народилася
Знаменита всій землі. «ЗЕМЛЯ».

Троянди

Юлії Солнцевій
Молодиця уплітала в коси
Дві троянди ніжні та вогнисті,
На яких ще світанкові роси
Залишили краплі чисті-чисті.
Згодом полотно взяла селянське,
Виткане пошерхлими руками,
Щоб щасливі будні яресянські
Зберегти у пам'яті з роками.
І трояндам квітнути на ньому,
Хоч зсивіють коси смолянисті,
І, як згадка у житті бучному,
Не померкнуть їх вогні барвисті.
На екранах бачимо живими
Ті троянди з срібною росою.
І Довженка у сназі між ними
Вічного, з душею молодою.


 

страницы:   1  2  3  дальше>>

Вірші написані Миколою Уманцем це вірші про природу, про буденне життя, та вірші спогади. Також пропонуємо вам збірку віршів "Вірші про природу"  та  Фото природи

 

вернуться на страницу "наши земляки"

Стихи о весне     Вірші     Вірші дітей     Діти і поезія     Стихи Плещеев А.Н.     Стихи Фет А.А.    Вірші Шевченко    Вірші про війну

обсудить на форуме                перейти на страницу "статьи"                Новости              Объявления








 

вернуться на главную страницу сайта

  Статистика сайта
Авторское право © 2007 - 2014 Ширков Андрей Алексеевич - Все права защищены. Копирование материалов разрешено только с видимой ссылкой на источник: http://svatovo.ws/