СВАТОВО



Сватово - общественно-информационный портал города

Международная Ассоциация сайтов городов

 

вернуться на главную страницу сайта





Стихи Николая Уманца

Вірші про війну

"Вірші про природу"

Фото природи

Стихи о весне

Вірші

Вірші дітей

Діти і поезія

Стихи Плещеев А.Н.

Стихи Фет А.А.

Вірші Шевченко

Природа стихи

Стихи Светланы Сирены







Почесні жінки Сватове

Фото Сватово

Форум

Новости

Статьи

История

Природа

Архитектура

Чат


Стихи Фет А.А.

Наш земляк, ветеран Великой Отечественной войны и Труда, поэт, литератор, драматург житель г. Сватово

Уманец Николай Павлович

     Збірка віршів Миколи Уманця - це душевна сповідь автора у віршованій формі. В збірку увійшли вірші, написані на протязі багаторічної творчої праці на теми: дорогами війни, материнська доля, любов до Вітчизни та людей праці, закоханість в природу рідного краю. Вірші Миколи Уманця це вірші про природу, про життя.




Вірші


Каштан

Сочилася від кулі рана,
В знемозі падав в забуття,
А первоцвіт рясним каштана
Все кликав, кликав до життя,
Хоч згоїлась болюча рана,
Та згадка оживає знов,
Коли дивлюсь на плід каштана
Немов запеченого в кров.

я живу

Мене несли на стіл операційний...
Чи наяву було, чи марилось а ту мить
Як хтось сказав;
«Він зовсім безнадійний
Наркоз утретє серце не щадить»!
Яка ж була важка ота дорога,
На ній життя кінчалося моє
І довелось мені тоді згадати Бога:
„Спаси мене, якщо ти в світі е!”
На стіл поклали…
Я лежав в знемозі...
Та раптом неймовірне щось збулось...
Все тіло обпекло… І без наркозу
І хірургічних магій обійшлось.
А навкруги стояла мертва тиша,
В очах всміхався лікар наяву...
Та все ж бо є в житті щось найсвятіше
Бо я живу!

Фронтовикам

Я з багатьма не бачився з війни,
І щем живе у серці від розлуки,
Повиростали дочки і сини,
Порозліталися з осель онуки,
По них ми лічимо свої роки...
А як не хочеться старіти...
І знають всі фронтовики:
Літа — не ворог…
Їх не зупинити!

Синій цвіт

Я дивлюся, дивлюся болісно
На немеркнучий синій цвіт.
І ввижаються ніжні проліски
На дорогах буремних літ,
То було…
То було в сорок другому.
На узліссі, точився, бій.
В тім бою я утратив друга —
Полишив у землі сирій.
І могилу прибрати квітами,
Як годиться, тоді не зміг.
Тїльки. вітер, колючий вітер
Слав без жалю на неї сніг.
А коли війна відшуміла
І весна наливала бруньки,
Я прийшов до тієї могили...
Хто ж на неї поклав вінки?
Я дивився, дивився болісно...
Не забуло життя той бій:
Не згасають, мій друже, проліски
На печальній могилі твоїй.

Спомин

Не жалкуй за прожитим—
За сумним і веселим:
Якщо сіяв ти жито,
Вклонись нивам зеленим.
Чи згадай, як спотужно
Ти стояв за верстатом.
Ще й тепер сяють стружки
Золотисте й патлате.
Як колиску з дитятком
Колихав ти ночами —
Свою вдачу в життя те
Марив вкласти з роками.
А як першу зарплату
Син віддав рідній неньці —
Світлом сповнилась хата
Й затепліло у серці,
Згодом поруч стояли
У строю новобранців...
Сина — куля здолала.
Ти ж з походу — до праці.
Ти за себе й за сина
Незабутніми днями
Сіяв жито дорідне
І гордивсь врожаями.
Те нестерпне в прожитім,
Хто це виніс .— ті знають,
Коли першими діти
Від батьків помирають.

Щоб небо не падало

М.ЧЕРНЯВСЬКОМУ

«Щоб небо не падало».
І сонце світило,
Світило і гріло
Від віку до віку,
Ї чорні бинти
Не в'їдалися в тіло,
А білі струмками
Вливалися в ріки,
Щоб верби на березі
Більш не ридали,
А в води гляділи
Не голі тополі.
Хай стануть за ліки
Поетові ріки,
А серце бурштином
Окутає болі.
«Щоб небо не падало» —
З'єднуймо ж руки,
З вибою і лану
Сини і онуки
Обіймемо планету
І втримаємо небо,
У радощах й муках
Осяйне поетом.

Не забувають матері!

Коли було — усім відомо:
В червневі спалахи зорі
Синів випроводжали з дому
Закут; в смуток; матері.
Синів, що пестили з колиски,
Аж забуваючи про сни...
Були у серці материнськім
До сивини дітьми вони.
Злі рани не злічить довіку
Грозових незабутніх днів,
КОЛИ у дім сини-каліки
Прийшли до рідних матерів.
Хоч вигриміли вже гармати,
Живуть сини в теплі, добрі —
Неначе з фронту в рідну хату
На них чекають матері.

Калина

Вийшов в гай,
Стою перед калиною,
Розмовляю
З пам'яттю незримою...
А роса на ягодах,
Як сльози. —
Сльози матерів
У люті грози:
Пагінці в уяві —
Між дротами.
1 благальне і болюче:
«Мамо!»
І спадає з неба
Чорна хмара,
Де в журбі калина
Біля яру...
Підійшов... Вклонився
Серцем низько
Вогневиці,
Ніби обеліску.

Рідне місто

Я люблю своє рідне місто
За красу кучерявих садків,
За вируючі ранки росисті
І за тишу ясних вечорів.
За дівочі пісні легкокрилі,
Що порушують спокій нічний.
А ще більше люблю місто миле
За народ гомінкий трудовий.
Я не можу його не любити.
Місту рідному вічно рости
Хоч і важко на карті світу
Моє місто маленьке знайти.

Журавлі

Журавлі летять спокійним клином,
Розрізають синю височінь
І летять, курличуть безупинно
В далечінь, безкрайню далечінь.
Вийде мати одинока в поле;
В самотині піде по ріллі,
Уклоніться жінці сивочолій
Журавлі — солдати — журавлі
Повесні вона вас виглядає,
Як зоря зоріє над селом,
ї чекає, все ж таки чекає.
Може, син торкне її крилом.

Пісня миру

Дочка моя всміхнулася мені,
Тримаючи ляльки у рученятах,
І миру вічного палаючі вогні
Побачив я в дитячих оченятах.
Там, до акації пахучі, розцвіли,
Там соловейко піснею своєю
Нагадує, щоб в дружбі всі жили
Єдиною щасливою сім'єю.
Я пригадав окопи і бої,
У згарищах кохану сторону,
Як плакали веселі солов'ї,
Піснями проклинаючи війну!
Дочка моя заснула мрійним сном,
Даруючи мені усмішку щиру,
А соловейко ніжно за вікном
Складав для неї пісню Миру!

Онукам

Ореол з ніжних квітів
Ми до серця тулили,
Вічне сонце з зеніту
Надавало нам сиди.
Хоч і скроні зсивіли
І тривожать все ж рани,
Ми ніколи не скніли,
Ми — війни ветерани
Нас все менше на світі —
На роду. як на ниві
Ми взірець своїм дітям —
То й до згину щасливії
Знаєм горе розлуки,
Знаєм болі печалі,
Серце мре, як онуки
Лічуть наші медалі.

Ти прийшла

Ти прийшла до мене у лікарню,
Першою відвідала мене,
Милосердна і, як завжди, гарна,
Моє серце вигріла сумне.
Я хотів щось лагідне сказати,
Подививсь і наче онімів ...
Ти стс.;,,іа в білому халаті,
Мій найкращий лікар з лікарів.
З крапельниці розчин не краплинами,
А струмочком радісним побіг ...
1 оті святі в, той час хвилини
Я у серці назавжди зберіг!

Бомба

Бомба упала в квіти.
У воронку вода набігла, —
Чайкою плескався вітер
В чеканні тепла і світла
Сонце вустами припало.
Мов би хотіло зцілити
Те, що від бомби пропало,
Й те, що хотіло жити;
Біля воронки діти
Бігають, граються ...
Оживають розстріляні квіти -
Розростаються!

Зупинися!

Де б не був—в Москві, а чи Соренто,
Де б не був — в Парижі, чи Варшаві
Зупинися біля монументу —
Де в граніт закута вічна слава.
Зупинися ... Друже, зупинися —
Там твої батьки, а може, й діти...
Уклонися, низько уклонися
Тим, що вічно в серці будуть жити.
Не пройди, сучаснику, спокійно,
Квіти поклади на ці могили,
Кинь прокляття розпроклятим війнам.
Й тих вшануй, які життя любили.

Слива

Посадив дідусь в садочку сливу,
Ще онуці й року не було...
Повесні на сливі, всім на диво,
Гілочки суцвіттям оплело.
Глянув дід — на цвіті переливи
Ніжною веселкою лягли.
І відчув старий, як важко сливі
Від квіток, що щедро розцвіли.
З біллю в серці він почав тривати
Із гілок жагучий буйноцвіт.
Так щорічно звик він залишати
Стільки їх, скільки онуці літ.
Все ж настала для обох розлука
І старий лишивсь в самотині —
Із гнізда дідівського онука
Випохнула в далі осяйні.
І щоранку йшов дідусь до сливи,
А в думках лиш краялось одне;
"Будь, онуко. у житті щаслива,
Лихоліття хай тебе мине».
І дивилась, дівчинка журливо,
То було погожим теплим днем,
Як купалась в буйноцвіті слива,
Випещена рідним дідусем.

 

Згадаймо

Згадаймо, як колись робили
На вигоні саман із гною...
Крижане горе ним зогріли
В серцях залишене війною.
Згадаймо тління вогнянисте
У сяйві кожної жарини,
Пухкі на капустянім листі
Й святі не з борошна хлібини.
Згадаймо, як із степу, в хаті
Чебрець розмалював долівку,
Що змазувала ніжно мати,
Гостей чекаючи в домівку.
...Паркетом гордо йдеш і тривко,
Мов в дзеркалі у цьому сяєш.,
А ти ж прийшов сюди з долівки.
Чи пам'ятаєш?

Портрет

Ти його портрет оберігаєш,
Що висить у рамці на стіні,
Крадькома щоранку поглядаєш
На ті риси вічно мовчазні
Ти боїшся, щоб я не помітив
Темний смуток у очах твоїх.
Бо не смієш ти мені відкрити
Таємниці весен молодих.
Знаю я, що він зайшов навіки
В твоє серце, як у сад весна,
Знаю я, що разом з чоловіком
В тебе радість відняла війна.
Знаю я і запевняю щиро — -
Дорогі й мені ті почуття,
Будемо ж портрет солдата миру
Зберігати разом все життя

Син землі

Через роки, через тривоги
Він повернувся до села,
Сумна і болісна дорога
Його в дитинство привела.
Настала радісна година,
Все ж дочекався він її,
А був він сьомим, сьомим сином,
В селянській трудовій сім'ї.
І ожила в уяві хата,
І в соняхах дідівський тин,
Звідтіль рідня йшла жнивувати
Під голосний мантачок дзвін.
Всміхалася їй неба просинь,
Іскрились коси на зорі,
І враз вклонялися колоссю
Кремезні хлопці-косарі.
У небі жайвір гомінливий
їм дарував свої пісні.
А він, маленький, жартівливий,
Гасав босоніж сто стерні.
Хіба забудеш день зловісний.
Зорю затьмарила пітьма,
І на роки замовкла пісня ...
Етап, страждання, Колима!
І небо, небо в чорних шатах ...
Й розбиті помисли святі ...
Покояться там батька й матері
Кістки у вічній мерзлоті.
Війна, війна ... Полки з Сибіру,
Боїв жорстоких грізний плин.
І він стає солдатом миру,
Він, безземельний селянин,
Роки минали за роками.
Він знову в рідному селі ...
До колосків припав вустами
З дитинства вірний син землі

Солдат

Сидить солдат біля машини
І сльози болю на очах —
З колосся сипляться зернини,
Які голубить він в руках.
Палає хліб після атаки,
Пливуть огненні язики,
Допалюють ворожі танки
Зерном налиті колоски.
Солдат не плаче після бою,
А цей заплакав в день війни.
Бо саме він озиминою
Засіяв спалені лани.
ЗЕРНИНА
На долоні моїй зернина —
Скільки сонця і скільки 3лив ...
В ній природа ".вела в поєдинок
Всі тривоги великих жнив
Вона сонцем до краю іскриться,
А волога — тужавїсть дала ...
Комбайнеру вклонилась пшениця
У чеканні людського тепла !

Хліб

Ти кажеш, що недопечений,
І тому його не доїв,
Я глянув на хліб увечері —
Він сонцем увесь пломенів.
Ти маєш зневагу до чорного
І тільки до білого звик ...
Ще й лаєш небачені жорна
І борошно, й того, що пік!
А я це дивлюсь на тебе
тьмариться сяйво зорі —
Не бачив ти чорного неба
І чорні не гриз сухарі!

Навесні помирав хлібороб

Навесні помирав хлібороб
І промовив у слушну годину
— Із землею мені на добро
Киньте жменю зерна в домовину.
Для нащадків не вмер хлібороб
У серцях йому вічно лити …
На могилі щоліта зерно
Буде сонцем жагучим зоріти!

На трасі

Днем погожим й не погожим,
Влітку, взимку, по весні
Жовтосонячні дорожників
Бачу куртки вдалині.
А підійдеш ближче трасою
І зупинишся на мить,
На лопатах сяйна маса
Переливами блищить.
Усміхається з дівчатами
Літній сонячний деньок,
Як мазут он з гудронатора
Ллється в щебінь та лісок.
Перемовляться з коткистами
На машинах водії:
— Придавіть місця горбистії,
Де везтимем врожаї.
Над узгір'ями покатними,
Де шумить масив хлібів ...
Наче в дзеркалі асфальтом
МОЛОДИК в жита поплив!

Буйноцвіт

В. Бихуну

Немов весною в буйно цвіті,
Твій сад дрімає у снігу ...
Гілки в чеканні ніжних квітів
Спивають у життя снагу.
Між яблунями йдеш ти вранці,
Вклонившись до їх буйних ніг .
А сивину твою багрянцем
Вкрив непомітно перший сніг!

Ранок

Замовкають ночі перегуки,
Потяг десь зникає в далині.
Простягає мозолясті руки
Мужній ранок сонячній весні.
Обіймає мовчазні тополі,
Пригорта покручену лозу.
Випиває у нестямних болях
Із річок замулених сльозу,
Волошкове розкида світання —
Перла неозорі, ослині.
Чом не шлють йому своє вітання
Щиросердно птахи весняні?
Всюди тиша, неймовірна тиша,
Все змертвіло і не ожива,
Землю зранку начебто колише
Мовчазна в скорботі синява.
Ранок розправляє дужі груди,
Він вдиха пилюку й вулиць дим
Годі Ж глузувати, лихолюди.
Над добром незліченим своїм!

Молодим землякам

У щиросерднім ніжнім слові
Дарую я свою любов
Вкраїнській, нашій рідній мові,
Щоб квітувала серед мов.
В ній відчуваю серцем чулим
І тугу й мелодійний спів —
Неволі й горесті минуле
І пломінь бойових років
П без жалю плюндрували
Людці гіркої давнини —
І як хотіли, обзивали
Її підпанки і пани.
Їм, нелюдам, ввійшло .у звичку
Нав'язувать думки свої:
— Вкраїнська мова — то мужицька,
Не варто знати ж бо її!
Були й такі, які зненацька
Уперто проти неї йшли:
— Навіщо мова нам «хохляцька»?
Ми всі тепер вже не «хохли»!
В книжковій то було крамниці:
Мов скупане у молоці,
Дівча питає в продавщиці:
— Що є на руськім язиці?
Такі випадки крають слово ...
Хто право дав і хто звелів
Знущатись а батьківської мови,
Топтать рясний її засів?
Вкраїнська мова — солов'їна,
Як в кожній нації, своя.
Мета в нове у нас єдина,
Бо ми єдина є сім'я.

Вибух

Слухали ми шелестіння трав,
Спів пташок веселих на гіллі ...
Раптом вибух грізно пролунав,
Громом покотився по землі.
І відразу стала ти не та,
Руку мою стиснула в руці,
І відчув вологі я вуста
На своїй шрамованій щоці.
Не хвилюйся, будь спокійна знов
То не бомби, не гармати б'ють,
То в кар'єрі для нових будов
Камінь рвуть!

Нам не треба війни

Нам не треба війни, не треба —
Ми за спокій і мир на Землі,
Щоб не коршаки в чистому небі,
А космічні пливли кораблі,
Щоб щасливо зростали діти
І не бачили жаху війни,
Щоб зловісний воєнний вітер
Був розвіяний вітром весни.
Вітром правди і сили людської—
Силу ту не здолати в віках —
Нас даремно лякають війною,
Міць народу — в народних руках!
Нам не треба війни, не треба —
Ми за спокій і мир на Землі.
Щоб не коршаки в чистому небі.
А космічні пливли кораблі.

На хуторі

«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть ...»
Т. Г. Шевченко
Опустіла на хуторі хата,
Де садок був — лиш дикі кущі.
Вже давно перестали літати
Й не гудуть, як гуділи хрущі.
Не шумлять, як колись, під горою
У безлюдній зажурі гаї,
Із давен не співають весною
Серцю рідні усім солов'ї.
Й не вечеря сім'я коло хати,
Леміші заржавіли плугів.
До худоби не йде більше мати
За парним молоком у той хлів ...
Опустіла на хуторі хата.
І зійшлися з кінцями кінці?
Бо під стріхою від хімікатів
Не цвірінькають вже горобці.

На красній площі

Я стою на Красній площі,
Я милуюсь завжди нею.
Дощ замислено полоще
Бурий мармур Мавзолею.
Вітер роздира .легені,
Б'є колючкою у груди ...
Тільки чути: «Ленін, Леніні»
Різні мови — різні люди.
— Хто вони? — себе питаю,
Не збагнусь у їхній мові,
Тільки серце" відчуває
Мир і велич в ріднім слові.
Тут перекладів не треба,
Бо це слово кожний знає ...
Дощ хлюпоче ... В хмарах небо,
А у серці сонце сяє.

 

Вірш Тараса Григоровича Шевченка

Доля

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
"Учися, серденько, колись
З нас будуть люде", — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

Т.Г. Шевченко

 

Пропонуємо відвідати розділ  Вірші Шевченко

 

страницы:   1  2  3  дальше >>

Вірші написані Миколою Уманцем це вірші про природу, про буденне життя, та вірші спогади. Також пропонуємо вам збірку віршів "Вірші про природу"  та  Фото природи

вернуться на страницу "наши земляки"

Пропонуємо вам ще декілька розділів з віршами:  Стихи о весне     Вірші     Вірші дітей     Діти і поезія     Стихи Плещеев А.Н.     Стихи Фет А.А.    Вірші Шевченко    Природа стихи    Вірші про війну

обсудить на форуме                перейти на страницу "статьи"                Новости              Объявления


Пропонуємо відвідати розділ Вірші про війну





 

вернуться на главную страницу сайта

  Статистика сайта
Авторское право © 2007 - 2014 Ширков Андрей Алексеевич - Все права защищены. Копирование материалов разрешено только с видимой ссылкой на источник: http://svatovo.ws/